Розвал судової системи України — рукотворний

Криминал, Общество

Суддя — про фатальні помилки судової реформи. Судова реформа в будь-якій державі є ключовою для демократичного розвитку країни.

За своєю природою вона покликана забезпечувати баланс стримувань і противаг розділеної на три гілки державної влади, відповідно до ст. 6 Конституції України, гарантувати конституційні права і свободи будь-якого громадянина і успіх триваючих реформ.

Суддівська винагорода

Україна може досягти в ній успіху лише завершивши зміни в Основний Закон. Але змінювати потрібно не просто суди і суддів — слід вибудовувати судову владу одночасно з двома іншими гілками. Реформа правосуддя 2016 року до цієї цілі не тільки не наблизилася, але і на дипломатичній мові — пішла в протилежний бік.

Замість побудови судової влади основні зусилля реформи були спрямовані на людський фактор: зміну суддів шляхом їх кваліфікаційного оцінювання, ліквідації судів і створення нових.

Для людини як вищої соціальної цінності в цій державі, у відповідності зі ст. 3 Конституції, такі зміни крім витрат державного бюджету і зниження рівня соціальної захищеності не дають нічого.

Обидві стратегії є помилковими, неконституційними, як і їх «безпрецедентність», повністю отрицаемая практикою країн усталеної конституційної демократії — США, Канади, Великобританії, Японії та ін.

Наприклад, практичні заходи щодо забезпечення незалежності судової влади федеральний суддя США Р. Д. Ніколсон обґрунтовує доктриною одного з батьків-засновників Конституції США 1787 року А. Гамільтона, який ще у XVIII столітті в «Записках Федераліста №78» писав, що «ніщо так не зміцнює незалежність судді, як встановлене законним порядком винагороду».

Коливання цінності грошей, стверджує суддя Р. Д. Ніколсон, «робить неприйнятним встановлений Конституцією оклад». Ось тому Конституція декларує, що винагорода суддів «не повинна зменшуватися протягом часу перебування на посаді. (Конституція США, ст. III, секція 1). Швидке зростання вартості життя і значні темпи інфляції призводять до того, що традиційно встановлену винагороду перестає відповідати вимогам забезпечення незалежності судової влади. Для підтримання відповідності між реальною заробітною платою суддів і незалежністю суду існують спеціальні законодавчі комісії, визначають необхідний рівень винагороди, а також формули, що дозволяють автоматично підтримувати суддівські оклади».

У США, як і в будь-якій демократичній країні світу, проходить кваліфікаційне оцінювання суддів. Але рівень правосуддя та розмір грошової винагороди судді не ставляться під сумнів. Високі стандарти правосуддя забезпечуються прямо протилежними засобами, ніж в Україні.

Візьмемо європейський досвід. Рекомендації Консультативної ради європейських суддів (КСЕС) визначають зміст кваліфікаційного оцінювання суддів у будь-якій країні Європи, але не в Україні.

Країни подолали корупцію, але вони не створювали антикорупційні суди і не несли зайвих витрат з державного бюджету.

Так, згідно з Висновком КСЕС №17 (2014) про діяльність суддів, як правосуддя та поваги до незалежності судової влади, «індивідуальне оцінювання не повинно впливати на визначення зарплат і пенсій суддів, оскільки такий процес може вплинути на поведінку суддів і поставити під загрозу незалежність судової системи та інтереси сторін» (параграфи 28, 45). Хіба не так в інших згаданих країнах світу?

Ці країни подолали корупцію, але вони не створювали антикорупційні суди і не несли зайвих витрат з державного бюджету. Не викликає сумнівів, що економічного розвитку України без іноземних інвестицій не буде. Єдина умова інвестицій завтрашнього дня, а не далекого майбутнього, коли антикорупційні органи подолають корупцію, — це забезпечення верховенства права для інвестора і того працівника, який разом з інвестором буде розвивати економіку держави.

Прецедентна практика ЄСПЛ також послідовно відстоює незалежність суду за умови належного забезпечення суддів, а отже, гідного рівня суддівської винагороди. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 26 квітня 2006 року у справі «Зубко та інші проти України» зазначено, що «неспроможність держави вчасно виплачувати суддям належні виплати несумісна з необхідністю їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не відчувати тиску і впливу на поведінку» (п. 68).

Що ж в українському законодавстві? Ч. 2 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII також передбачає, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду.

Але тут же законодавець цивілізовану норму заперечує словами «якщо інше не встановлено цим законом».

Інше — це умови, передбачені пунктами 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» закону №1402-VIII, згідно з яким «право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим законом, мають судді: 1) які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді); 2) призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після вступу в силу даного закону, тобто після 30 вересня 2016 року».

Виникає питання: а що, з часу незалежності України і до 2016 року в державі не здійснювалося правосуддя, судді не обиралися і вони не проходили кваліфікаційне оцінювання?

Наприклад, автор публікації, як і працюючі судді ВСУ, до 2010 року лише у Верховному суді України тричі проходив таке оцінювання і має присвоєний «вищий кваліфікаційний клас судді», про що є відповідний запис у трудовій книжці. Оскільки цей кваліфікаційний клас є найвищим, наступне оцінювання мало форму перевірки якості виготовлених судових рішень, виконання завдань з підготовки проектів постанов Пленуму щодо тлумачення законодавства, конституційних подань, законодавчих пропозицій, зокрема, вдосконалення застави як запобіжного заходу в КПК, публікацій і т. д. Таке оцінювання або підтверджувало присвоєний високий клас судді, або його могли позбавити, і так до 2010 року функціонувала система кваліфікаційного оцінювання.

Криза верховенства права досяг апогею, що загрожує демократичним перспективам держави.

З 2016 року кваліфікаційне тестування — це прямий конфлікт зі ст. 126 Конституції в частині гарантій незалежності і недоторканності суддів, яка гарантується Конституцією і законами України, а не визнана досі неконституційність пунктів 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» закону №1402-VIII Конституційним судом України за поданням голови ВСУ тільки підриває верховенство права та легітимність правосуддя.

Судова реформа в Україні

У Рішенні від 23 грудня 1997 року №7-зп (справа про Рахункову палату) КСУ застерігав законодавця, що «Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України». Однак за відсутності балансу стримувань і противаг розділеної на три гілки державної влади виникає криза верховенства права. Сьогодні цей криза досягла апогею, що загрожує демократичним перспективам держави.

Що мав би зробити КСУ, отримавши подання ВСУ від 3 жовтня 2016 року щодо неконституційності пунктів 22, 23, 25 розділу XII закону №1402-VIII? Скористатися баченням А. Гамільтона ролі Верховного суду США в Конституції 1787 року про судовий перегляд: «забезпечити таке становище, щоб виражена в Конституції воля народу переважала над волею законодавства, яке може виражати тільки тимчасовий прояв волі народу».

Воля народу України як єдиного джерела влади в державі, виражена в Конституції 1996 року, вимагала і продовжує вимагати такого ж захисту, яку передбачали для американського народу батьки-засновники Конституції 1787 року.

Зрештою, КСУ може звернутися і до свого рішення від 3 жовтня 1997 року №4-зп. Цей же орган вже зазначав, що «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу, і вона є первинною по відношенню до так званих встановлених владі».

Що, судді КСУ не розуміють, що у них немає вибору, крім як підтвердити свій висновок від 30 січня 2016 року до закону №1401-VIII?

Шкода, що кращі світові традиції судової практики щодо захисту верховенства права для КСУ так недосяжні.

Відомий прецедент Верховного суду США у справі Marbury v. Madison. У ньому голова суду Дж. Маршалл розвинув теорію судового перегляду, де суд має оголосити Конституції вищим законом, норми якого є обов’язковими для всіх, або дозволити законодавчого органу бути суб’єктом права з необмеженою владою». Дж. Маршалл констатував, що «факт визнання народом письмової Конституції, в якій виписані обов’язки федеральної державної влади на майбутнє, є свідченням того, що Конституція має бути вищим законом, норми якого обов’язкові для всіх. Якщо Конституція є найвищим законом, тоді акт, несумісний з нею, повинен бути визнаний недійсним».

Шкода, що кращі світові традиції судової практики щодо захисту верховенства права для КСУ так недосяжні.

У той же час періодичне зменшення законодавцем суддівської винагороди як гарантії незалежності судді і невід’ємною складовою його статусу в Україні КСУ визнав у рішенні від 4 грудня 2018 року. Оцінюючи розмір посадового окладу судді, в тому числі в законі №1402-VIII, КСУ зазначає, що законодавець не врахував того, що судді, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, зокрема з причин, не залежних від цієї особи, не втратили гарантій своєї незалежності, передбачених Основним Законом України, оскільки не позбавлені статусу судді.

«Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, в свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення і передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому», а це суперечить ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України.

Здавалося, що наведене рішення КСУ відновить рівень суддівської винагороди, оскільки в його резолютивній частині починаючи з 1 січня 2011 року визначено рівень суддівської винагороди у конкретному кількості мінімальних заробітних плат. Керівництво ЗСУ виконало вимоги про нарахування винагороди суддям, як це зазначено в рішенні КСУ.

Однак суддям місцевих та апеляційних судів Державна судова адміністрація України здійснює виплати не з розрахунку мінімальних заробітних плат, а з прожиткового мінімуму. Це, по суті, зменшення вдвічі розміру суддівської винагороди, захищеного рішенням КСУ, не кажучи вже про гарантії його повернення за попередні роки. Як бачимо, КСУ підтверджена пряма протилежність української та міжнародної практики забезпечення незалежності суддів, і це лише фінансова складова.

Статус судді і помилки реформи

Насамперед Прикінцеві та перехідні положення закону №1402-VIII підривають авторитет акта ВРУ, яким суддя до 30 вересня 2016 року обирався на посаду безстроково (за — 388 голосів народних депутатів).

По-друге, вперше в історії нашої держави і всупереч міжнародній практиці змінена відповідальність суддів за правосудность прийнятих ним рішень. Суддя проходить кваліфікаційне оцінювання, яке в переважній більшості знімає будь-які претензії до його незаконним рішенням, або суддю можуть відправити в Національну школу суддів України і тим замінити відповідальність.

Якість винесених рішень судді — це найкраще підтвердження його кваліфікації.

Все вирішується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, яка з 2010 року діє як окремий державний орган, всупереч тій же міжнародній практиці і вимогам Конституції.

У США і вже згаданих мною країнах якість винесених рішень судді — це найкраще підтвердження його теоретичної і практичної кваліфікації. Це ключ його відповідальності посади і перспектива кар’єри.

У США триразове грубе порушення суддею усталеної судової практики дає підстави для його «імпічменту» і відповідальності.

В Україні безстроково обраний або призначений суддя раз на три роки для підтвердження свого права перебування на посаді повинен пройти кваліфікаційне оцінювання. Тобто написати абстрактну практичну роботу і здати теоретичні тести, як ніби він цього не робить щодня у своїх рішеннях.

І не має значення, що процедура, зміст завдань оцінювання побудовані на нормах закону №2147-VII, питання неконституційності якого КСУ вже розглядається в закритій частині засідання. Не якість здійснення суддею правосуддя, а отримана трирічна «індульгенція» в результаті кваліфікаційного оцінювання часто дає йому право ігнорувати Конституцію і законодавство і при цьому отримувати суддівська винагорода.

У той же час в США триразове грубе порушення суддею усталеної судової практики дає підстави для його «імпічменту» і відповідальності. Однаковий підхід до кваліфікаційного оцінювання працюючого судді і претендента, який тільки хоче стати суддею, є однією з фундаментальних помилок реформи.

У США триразове грубе порушення суддею усталеної судової практики дає підстави для його «імпічменту» і відповідальності. Ілюстрація: VICKI ELLEN BEHRINGER

Чи можна інакше, окрім як кризою верховенства права, змінити ситуацію, коли у відсутність підстав для звільнення працюючого судді і всупереч Конституції йому зменшують винагороду? Більше того, скоро два роки, як 12 суддів ВСУ — обраних парламентом безстроково — позбавлені права здійснювати правосуддя на посадах суддів ВСУ, а з липня 2018 року їм взагалі не виплачують суддівська винагорода, як і 90 держслужбовцям ВСУ — заробітну плату.

І без рішення КСУ, якого ВСУ чекає з жовтня 2016 року досі, зрозуміло, що парламент не ліквідував вищий судовий орган ВСУ, а лише перейменував його.

Вимога заняття посади судді шляхом конкурсу на займані посади не може поширюватися на працюючих суддів: від місцевого суду і до ВСУ, оскільки їх посади не є вакантними.

Однак відсутність рішення КСУ і ще не визнані неконституційними пункти прикінцевих та перехідних положень закону №1402-VIII дають можливість «ліквідатору», «новоствореної» Верховному суду, судді якого пройшли кваліфікаційне оцінювання, і чиновникам ДСА порушувати Конституцію і здійснювати дії, зазначені тільки в Кримінальному кодексі, без якої-небудь відповідальності.

У масштабах держави криза кваліфікаційного оцінювання має свої показники: у 18-25 місцевих судах держави не здійснювалося правосуддя через відсутність суддів (від 1500 до 3000). Крім того, з 15 грудня 2017 року і дотепер в Україні функціонують два верховних суду, один з яких не є вищим судовим органом, передбаченим ст. 125 Конституції. Кваліфікаційне оцінювання суддів оцінено суспільством як провальний, так що немає необхідності повторювати.

Делегування повноважень

Більшої уваги заслуговують спроби ВККСУ передати кваліфікаційне оцінювання суддям НШСУ, затвердивши Порядок і методологічне оцінювання і самооцінювання суддів, проект якого розміщений на сайті ВККСУ.

Дискусія з цього питання між судами та Радою суддів України завмерла в очікуванні, проте в ній відсутня головне: чи такий Порядок і ініціатива ВККСУ відповідати вимогам Конституції?

Принцип діяльності органів державної влади та їх посадових осіб — тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Чи має ця теза ставлення до проблеми ВККСУ передати кваліфікаційне оцінювання суддів, до проведення якого цей орган зобов’язаний законом? Безпосереднє. У рішенні від 23 грудня 1997 року №7-зп (справа про Рахункову палату) КСУ вказував, що «делегування повноважень іншому органу Конституція України не передбачає».

ВККСУ розпочала свою діяльність із затвердження нею 13 жовтня 2016 року рішенням №81/зп-16 Регламенту, яка визначає порядок її роботи, підготовки, розгляду та прийняття Комісією рішень, який вже зазнав вісім змін.

У рішенні від 1 квітня 2008 року №4-рп (справа про Регламент Верховної Ради України) КСУ, розглядаючи конституційність Регламенту законодавчого органу, визначив: «Конституція України як правовий акт з найвищою юридичною силою, закріплюючи принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), послідовно проводить принцип верховенства закону у системі нормативно-правових актів» (п. 4.2).

Далі КСУ зазначає, що «у ч. 1 ст. 92 Основного Закону України закріплено принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, з допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, які мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону. До них належать, зокрема, організація і порядок діяльності верховної ради, статус народних депутатів України; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; судоустрій, судочинство, статус суддів. Оскільки діяльність ВККСУ стосується статусу суддів».

КСУ також зазначив, що «таким чином Конституція України встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати організацію і порядок діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб. Логічно, що і іншими нормами Конституції України передбачено однакові правові підходи до нормативного механізму врегулювання порядку організації і діяльності органів державної влади, їх посадових осіб».

Тобто ВККСУ повинна була затвердити Регламент своєї діяльності законом, як це реалізовано ВРУ після визнання неконституційною постанови ВРУ «ПРО Регламент ВРУ». Слід прийняти закон «Про Регламент ВККСУ».

Неконституційність процедури оцінювання суддів або кандидатів в будь-який суд може паралізувати діяльність суду і суддів.

Додатковим аргументом для затвердження Регламенту ВККСУ законом є визнання КСУ 26 лютого 2019 року неконституційною ст. 368-2 КК України (незаконне збагачення). Регламент ВККСУ не містить процедури проведення перевірки обов’язки судді підтвердити законність джерела походження майна, оцінки його розмірів, меж відповідальності і наслідків його непідтвердження в рамках кваліфікаційного оцінювання судді — звільнення.

Це може додатково свідчити про те, що кваліфікаційне оцінювання суддів проводиться способом, передбаченим законом, та всупереч вимогам ст. 19 Конституції. Так про яку легітимність суддів може йти мова?

Аналогічна потреба законодавчого врегулювання існує і за Регламентом Вищої ради правосуддя, затвердженим його рішенням.

ВСП, як і ВККСУ, вирішує питання статусу суддів: призначення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, відсторонення і звільнення.

Довідка

Підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» змін до Конституції прямо передбачав, що «порядок і вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінки встановлюються законом». Окремого закону про порядок і вичерпних підстав оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання, крім законів №1402-VIII та «Про Вищу раду юстиції» №1798-VIII, не прийнято, а Регламент ВРУ цією підставою розгляду доповнено лише 2 жовтня 2018 року.

Нібито врегулювання цієї процедури Регламентом самим ВСП — це не делегування конституційних повноважень парламенту ВСП. Виконання вимог ст. 92 Конституції в частині виключного визначення законом судоустрою, судочинства, статусу суддів та однакового правового підходу до нормативного регулювання порядку організації діяльності ВККСУ і ВСП та їх посадових осіб шляхом прийняття відповідних законів залишається.

За аналогією з Регламентом ВРУ, ВСП здійснює свою діяльність у формі пленарного засідання, так і засідання дисциплінарних палат, інших органів, дає згоду на тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, його затримання, арешт і т. п. ВСП може внести президентові України подання про призначення на посаду судді чи відмовити в ньому, а також дає висновок до законопроекту про створення, реорганізації та ліквідації судів. Тому такі повноваження можуть визначатися тільки законом. Інакше це вже не криза верховенства права, а його колапс, чого народ України як єдине джерело влади в державі не допустить.

Богдан Пошва, опубліковано у виданні Ракурс

«>

10.04.2019
11:56
Источник

Добавить комментарий